Стефанія Якимів жителька мальовничого села Жуків, яке розляглося на берегах річки із золотою назвою - Золота Липа, що на Тернопільщині. 
З раннього дитинства захоплювалася вишивкою. Проявляла неабияку любов до цього "ниткового мистецтва", як сама називала те, чому присвячувала весь свій вільний час. Звідки його (часу) стільки знаходила, сама не розуміла. "Зимов ніч довга, темніє скоро. Тілько смеркне, а я вже й з вишиттьом сиджу", - розказує пані Стефанія. 
Спочатку тільки вишивала, згодом  почала колекціонувати вишиті подушки, рушники, але тільки ті, що "сама вишивала чи відшивала від когось". Пояснювала це тим, що її мама для неї вишивала, а вона - для своїх дітей хоче, - "шоб памнєтку про мене мали". 
Вишиванням блузок та сорочок почала займатися набагато пізніше. Спочатку одну-дві в рік для двох своїх маленьких доньок, згодом, коли у дівчат вишиванок трохи назбиралося, вирішила і для себе щось пристарати. Та не було для прискіпливої у цьому плані жінки ідеального візерунку. Почала комбінувати сама та в буквальному розумінні створювати красу. Отак вишиванка за вишиванкою - і почалося. 
Зараз пані Стефанія вишиває не лише для себе. Із превеликим задоволенням готова подарувати краплинку радості всім, хто любить носити українське. Готова ділитися своїм теплом та любов'ю, які вкладає "у своїх маленьких донечок". "Тепер я багатодітна мама", - з гордістю говорить майстриня, тримаючи в руках своє нове творіння - борщівську вишиванку.
Перше знайомство із борщівськими перлинами відбулося пару років тому. "Шось страшно було за них братисє. Густе, чорне вишитє... Я привикла до веселих узорів, кольорових..." За проханням старшої доньки все ж взялася вишивати першу в своєму житті "борщівку"... Страх розвіявся із першим хрестиком. І на його місце прийшло інше, діаметрально протележне, тепле почуття. "Зараз для мене вишивати борщівку тілько в радість. Не одні вже дала життє". 

Ось такий коротенький екскурс в життя тої, котра сама не втомлюється дарувати життя.